І будуть люди

Хведора, почувши про Іванів намір, підступила до нього із кулаками:

— Та ти що, зовсім із глузду з’їхав? Не пущу!.. І не проси — не пущу!..

Іван і не просив — підморгнув лише синам. А ті вже як обступили маму, як узялись її тіпати — в Хведори й голова обертом пішла! Крик, лемент, плач. Те смикає за рукав, те цупить за спідницю, не знає вона, до кого й повернутися, кому й по потилиці заїхати.

— Забирай! — не витримала врешті Хведора. — Хоч і отого, що в колисці, бери! Щезніть тільки з моїх очей, щоб я вас більше й не бачила!

Отак і виїхав ні світ ні зоря Іван Приходько із своїми синами. Найменшого, правда, не взяв. Зачинивши за ними ворота, Хведора наготувала повну макітру вареників їм на вечерю, а сама ухопила з колиски малого та й подалася на хутір до сестри.

До місця добралися, коли вже добре-таки розвиднілось.

Містечко лежало внизу, і до нього з усіх боків спускалися вози, гарби, фури, запряжені кіньми й волами, тяглися пішки чоловіки і жінки з клумаками, корзинами через плечі та за плечима. Все те стікалося до величезного майдану, обперезаного рундуками, ятками, крамницями, що вже гудів, колихався незліченною людністю.

Ще здалеку помітив Іван гурт молодиків у юнгштурмівках і кількох міліціонерів. Молодики зупиняли вози, частину пропускали, а частину завертали із шляху в сторону, де вже стояли біля своїх підвід стривожені, похмурі господарі.

«Хлібна застава», — здогадався Іван. Зупинив був коня, щоб повернути назад, та завагався: збирався ж, можна сказати, не один день, та отак і поїхати, не побувавши на ярмаркові? Потоптавсь, потоптавсь коло воза, врешті зважився: прикрив оті два чували сіном, скомандував синам:

— Сідайте ізверху. Та не ворушіться.

Скочив на передок, смикнув віжки.

— Тпрру!.. — Двоє молодиків зупинили коня.

— Що, дядьку, везеш?"

"— А ви, добрі люди, не бачите? — здивувався Іван. — Синів на ярмарок везу. Мо’, ви підкажете, скільки за кожного правити?..

Хлопці не дуже прислухалися до Іванових теревенів: намацали враз чували, запитали, суворо дивлячись на Приходька:

— А це що?

— Ото?

— Еге ж, оце!

Іван витріщився так, наче вперше ті чували побачив:

— Оце-о?

— Та оце ж!

— От же клята жінка! — аж розсердився Іван. — Таки підкинула!.. Так поклала, що я й не помітив!..

— Вона у вас, дядьку, не тільки хитра, а ще й силу неабияку має,— засміявся один. — По шість пудиків у мішечкові кожному, не менше.

А інший скомандував:

— Завертай з дороги!

— А то нащо? — вдавав, що нічого не второпав, Іван.

— На те, дядьку, щоб ви продали оцей хліб державі, а не спекулянтові!

— Дак я ж бідняк! Мене й не обкладали, людоньки добрі! — з останніх сил відбрикувався Іван.

— Значить, як державі, то хліба немає, а як спекулянтові, то є?..