І будуть люди

— Та не бійся! — засміявся бандит, явно потішений страхом жінки. — Я таких, як ти, не кусаю… Хліб зібралась пекти?

— Пироги, — врешті здобулася на слово Варвара.

— Пироги?.. З капустою?..

Високий жадібно втягнув у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.

— А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? — звернувся він до своїх братчиків. — Не одним же багатіям розкошувати! — І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: — Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.

Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулити і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.

— Де заховані гроші?

— Куди подів золото?

Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало.

І знову підступались до Свирида.

— Признавайся, зануда, куди подів золото!

Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.

— Не було, кажеш? — перепитав високий і посміхнувся недобре. — У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її… Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!

Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.

— Тягніть до печі!

Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.

— Так нема, кажеш, золота?

— Немає,— відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.

— Немає?

— От клянусь богом — немає!

— А ти не спіши клястись, не гріши перед богом, — лиховісно умовляв Свирида високий. — Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!

Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.

— Ставте, хлопці, його ноги — нехай погріється!

Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.

— Годі, хлопці, годі,— наказав отаман, що не спускав із Свирида очей. — Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.

Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:

— Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?

Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла, гаряче і мстиво.

— Розв’яжіть.

— А скажеш, де золото?

— Скажу.

— Оце інший макар! — зрадів високий. — Люблю, коли людям вертається пам’ять!

Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.