І будуть люди

— Підсадіть мене на піч… там золото…

Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:

— Хазяїн, скоро там?

— Зараз, — глухо, як із могили, озивався Свирид.

— Дістаєш там, хазяїн?

— Зараз дістану!

Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:

— Забирай, отамане, своє золото!

Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.

Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.

Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась в темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато — всіх не передушиш, — гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу — катували під вербами."

"Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак — примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком, щосили тримався за драбки.

З гори до хутора коні не мчали — летіли, розпластавшись у божевільному галопові. Вітер обривав із них шмаття піни, бризкав просто в обличчя Оксенові гарячим дощем.

Прогуркотіли під колесами розбиті ворота. Видовженими тінями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббігли довкола них, застигли, і не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так і застиг на порозі: на заюшеній кров’ю підлозі валялися трупи бандитів, а біля столу, на підлозі, сиділа Варвара і з тіста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги…

Оксен знайшов батька під вербами. Весь порізаний, з обдертою шкірою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид іще дихав — не хотів так легко піддаватися смерті. Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тіло накинули мокру скатертину — весь час поливали водою, і Свирид за якийсь час опритомнів.

Батько помер на другий день. Все просив підвести йому голову та повернути до вікна: надіявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихітку світла. А перед цим уночі, коли розійшлися сусіди і Оксен залишився віч-на-віч із татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:

— Оксене… Оксе-ене…

— Що, тату? — схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.