І будуть люди

Для цього ж треба, щоб і робітники, і бідні селяни — всі пригнічувані та визискувані Василі виступили як один, єдиною організованою силою — і тоді ніщо не зможе вам протистояти! А це неможливо, Василю, без організаторів. Саме для цього й існують у всьому світі революційні партії, і ми належимо до такої, Василю!

Отак учили Василя його нові учителі, вчили довго й терпляче, і слова їхні не впали на кам’яний неродючий грунт: всотав їх Василь спраглим серцем своїм, виплекав, виростив — зробив власними непохитними переконаннями. За них, повернувшись із каторги, вів палку агітацію на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянської — комісаром у червоноармійських підрозділах, з ними повернувся у рідне село — будувати Радянську владу, ламати вікові закляті традиції, що не раз бувають дужчі за ворожі полки: ворогів можна знищити, розсіяти навальною атакою, стріляючи впритул, рубаючи з плеча, а тут — кого будеш рубати? Солдатку Параску, що гризе хліб з остюками, а теж кричить проти совдепії, бо совдепія, бач, хоче позакривати всі церкви і йде проти самого господа бога? Кого стріляти? Кума Петра, який репаними п’ятами затулить усе злиденне поле своє та ще й прихопить сусідське, а горлає проти комунії так, наче він — найбагатший поміщик на всю Полтавщину?

— Чи ви хоч нюхали її, що отак надриваєте голос?

— Не нюхав і нюхати не хочу!

— То звідки ж ви знаєте, що комуна погана?

— Добрі люди казали!"

"Ох, ті «добрі люди»! Не раз у відчаї обхопить свою голову Василь, не знаючи, що далі робити, з якими словами йти до людей, щоб йому повірили. І буде йому ще всього: безсонних ночей і безнадійних думок, гарячих суперечок — таких гарячих, що іноді аж сорочки на грудях летітимуть шматтям, і підступних пліток, яким чомусь тим охочіше вірять, чим вони безглуздіші, і зрада, здавалося б, найвірніших людей. Все це жде на Василя в рідному селі, яке він і ненавидить, і любить, яке готовий іноді спалити і без якого не може жити на світі.

Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрівся з Оксеном.

Не інакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тоді, коли Василь проїжджав мимо на позичених конях — пустив їх з гори вільним підтюпцем, а Івасюта теж дав волю своєму застояному жеребцеві, на повній рисі виїхав з двору — та й зчепилися на смерть оглоблями, заплутались упряжжю.

— Гей, ти! — закричав люто Василь, не впізнавши в першу хвилину Оксена. — Тобі що, повилазило?!

Оксен же відразу впізнав Ганжу. Та й як не впізнати оті короткі, з обрубаними пальцями долоні, які він колись помагав батькові пхати до чорної пащеки пенька!

Василь зіскочив із воза, повільно підійшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду.