І будуть люди

То були одні часи, тоді люди по-іншому жили, по-іншому й думали…

— Тоді, значить, і Оленку вбити можна було? — гірко запитує Ганжа і, не чекаючи, поки Оксен відповість, каже іншим, страшенно втомленим голосом: — А ми ж, може, любили одне одного… Я, може, того й не женився й досі. Це як забути, Оксене?.. І як собі хочете, а Оленку я переховаю, — похмуро додав він. — Я вже й місце для неї знайшов — подалі від вашого кодла. От кликну дядьків на підмогу і перенесу туди Оленку…

— Воля ваша, Василю, коли вам уже й мертві на заваді стають… — почав був Оксен, але Василь гнівно перебив Івасюту, і голос його тепер задзвенів, як добре нагартована сталь: не побережешся — обріжешся:

— А ти, Оксене, краще не плутайся в нас під ногами! Чуєш — не плутайся!.. Бо попадешся — затопчемо і мокрого сліду від тебе не лишиться! Ти нам пальці колись рубав, тепер свої побережи!.. Но!.."

"Шарпонув за віжки, коні смикнулися — покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв і дивився йому вслід. І здавалося вже йому, що то йшов не Василь — чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великій голові. Старенька потерта шкуратянка так і влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, біля пояса, віддувається і звідти виглядає краєчок жовтої кобури — «наган»! Галіфе кавалерійського крою і стоптані на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках — слід від острог. «Комісар!» — думає Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно віддаляється, а захоче — так само невблаганно піде на нього, і ненависть ця аж обпікає йому очі, і пропечений зір його стає такий чіткий та ясний, що він бачить кожну рисочку, кожен рух отієї людини. І знає, що де б він не був, що б не робив, а вже не відв’язатися йому від Ганжі, не спекатись його: обом їм не вистачить місця на оцій такій просторій землі.

Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двір: після сутички він не міг кудись їхати, з кимось іще зустрічатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своїми чистими та веселими барвами, і широчезний двір, який і досі грав-переливався перламутровим росяним килимом, відбиваючи весняне незаспане сонце, і велика хата, що курилася мирним димком, і розквітлий сад, наче обліплений білими та рожевими метеликами з запашними тоненькими крильцями, — все, що перед цим тішило, сповнювало бадьорістю й спокоєм, раптом зів’яло, спохмурніло, заткалося гіркуватою тінню, так, наче і тут пройшовся своїми невблаганними чобітьми Василь, потоптав усю траву, збив росу, пообривав білий цвіт, обламав сонячне проміння та й пожбурив на землю.