І будуть люди

— Оксене, та чи тобі повилазило: вони ж наші хліба жнуть! — аж затіпався дід.

— То вже не наші…

— Як то не наші!.. Наше це поле: я сам його в пана купував…

— І поле не наше. Хіба ви не знаєте: забрали в нас поле.

— Так чого ж ти стоїш? Біжи до урядника, хай прожене їх к бісовій матері, а зачинщиків посадить у холодну!

— Та чи ви, діду, з того світу звалилися, чи й справді вже весь свій розум прожили! — не витримав нарешті Оксен. — Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?

Дід неабияк розгнівався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:

— Пропаде! Все пропаде ік бісовій матері при отакому хазяїнові! Та чи ти, лобуряко, хоч про синів своїх подумав, — з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужі руки віддаєш?

Оксен уже нічого не відповідав: мовчки ладнав косу, тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.

Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.

— Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і с…ти поруч не сяду!

Іван кинувся був запрягати кобилу підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:

— Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.

Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:

— Віддай, харцизяко, гаман!"

"— Навіщо він вам, діду? — миролюбно поцікавився Оксен, що, зморений цілоденною працею, не мав уже охоти ані сперечатися, ані сваритися з старим.

— Не твого дурного розуму діло! — затрусився знову дід. — Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!

— Та добре, віддам! — втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. — От розпряжу кобилу й віддам.

Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:

— Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові й торохну!

Що лишалося робити Оксенові! Не заводиться ж битись із старим — на потіху дітям та сестрі!

Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:

— Забирайте, тільки дайте мені спокій!

І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його з собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.

Якось гаман висунувся — впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.

— Ря-а-а-туйте, вкрали! — кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: — Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!

— Та ось він лежить! — помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.

Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.