І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
— Пожили б отут, скільки їх душенька забажала б…
— Дякую, Оксене, може, якось і зберемося, — пообіцяв отець Віталій. Потім, уже від’їжджаючи, запросив Оксена до себе: — Завітайте в цю неділю до мене. — І так, ніби між іншим, додав: — Можливо, що в мене будуть гості,— обіцяла приїхати Таня.
Палкий рум’янець пропік засмаглі Оксенові щоки, він збентежено відкашлявся, відвів очі: відтоді, як познайомився з отією світловолосою панною, вона частенько таки провідувала його у думках.
Знав, що застарий для неї, не смів навіть надіятись, що вона зможе покохати його, та все ж нічого не міг вдіяти з собою: юне обличчя її не раз випливало в оманливому світлі нічного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своїм у вікно. Обличчя гойдалося перед Оксеном, підпливало до нього впритул, мерехтливе і звабливе, лукаво світило очима: «Я так подобаюся тобі?» — «Дуже подобаєшся!» — «Так чого ж ти не цілуєш мене?..»"
"І не раз схоплювався з постелі Оксен, гамуючи серце, що гупало, як несамовите, йшов до відра, мочив студеною водою голову, щоб охолола, а потім виходив надвір. Стояв навпроти місяця, що шкідливим дітиськом відскакував од вікна, як тільки грюкали двері, видирався по гінких яворах на якийсь там небесний припічок та й виставляв звідти невинне обличчя: я нічого не знаю, нічого не чув. Довго стояв Оксен, роздимаючи груди, а ніч чаклувала над ним, терлася об його розхристані груди муркітливою кицькою, торкалася серця м’якенькою лапкою: «Я добра, я хороша, звірся мені, і я дам тобі те, чого ти найбільше бажаєш». І вже виводила з таємничо застиглого саду легкі дівочі тіні, виткані з срібного сяйва, і вигинались у дратівливому танку, манили й кликали його за собою прозорі дівчата. «Свят! Свят! Свят!» — відступав до порога Оксен, але в хату не тікав, бо ніч, припавши до самого вуха, русалкувала — нашіптувала в самісіньке серце: «Чого ж ти стоїш? Бери, яка для тебе найкраща, бо вони всі кохають тебе!»
І вже якась диявольська сила штовхає його в спину, і йде Оксен, завмираючим серцем, прямо на садок, та тільки підходить, як дівчата із жалібним дзвоном розсипаються на дрібненькі сріблясті скалки — по густій мураві.
«Свят! Свят! Свят!» — отямлюється врешті Оксен, кладучи на себе хрест, а потім починає хрестити садок, кату — всі чотири сторони, світу, щоб згинула нечиста сила, якій не довго й погубити доброго чоловіка.
— Господи Ісусе Христе, помилуй мя, грішного, царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли бога о нас, — шепоче Оксен простеньку молитву, що її навчила його матуся в далекому дитинстві на всі випадки життя. Та ні хрест святий, ні молитва не можуть до кінця знищити псі чари, бо вони вже — в самому Оксенові і злилися з ясними очима отієї русокосої панночки, що сиділа поруч із ним за столом.











