І будуть люди

А тепер іди собі додому, бо мати, мабуть, уже й очі прогледіла…

— То ви, дядьку, таки повернулися, — вже не запитально, а задоволено-ствердно мовив Максим та й пішов слухняно додому, потупотів кудлатою тінню. А Ганжа довго ще стояв біля дверей, тримаючи руку на клямці: заходити до хати чомусь не хотілося.

«Гарний хлопець оцей Максим, бач, півночі простояв, мене виглядаючи», — розчулено думав він і, може, вперше спала думка, що вже заради оцього варто жити, й боротись, і ночувати в одинокій, необжитій хаті, позбавленій затишного й теплого жіночого духу. «Так, невдало якось воно в мене виходить, невдало, — роздумує гірко Василь, все ще старцюючи біля дверей: надворі йому зараз затишніше, аніж у хаті.

— Удівець не вдівець, парубок не парубок, а так, чорти його батька зна й що, як той пес на припоні… Чи, може, й справді завести якусь удовицю, хай би обігріла хату?.. Тільки нічого не вийде в мене», — відразу ж сам собі заперечив Василь, і перед ним, як накликане, випливло обличчя Олени, обпекло його серце синіми, як небо, очима. «Прокляття моє, муко моя!.. Отруїла ти душу мою та й пішла — так і не дала мені спити твого кохання!. . Що ж тобі ще треба від мене?.. Подивись: я вже сивий, уже однолітки мої повидавали дочок, поженили синів та ходять дідами, а ти все примушуєш мене чекати — невідомо чого, надіятись — невідомо на віщо… От візьму та й оженюся на першій, яка тільки під руку трапиться, оженюся, аби тільки ти відчепилась від мене. Так хіба ж ти відчепишся?.. Хіба ти покинеш?.. Станеш між нею і мною, осліпиш своїми очима, скуєш мою душу… Бо мені часом здається, що вони і в домовині не згасли, оті очі твої, Олено, і з-під сирої землі сяють синіми зорями та й будуть сяяти, доки і я ляжу отам біля тебе… Чи хоч тоді ти заспокоїшся, Олено?»

Василь торгає клямку, і клямка жалісливо видзвонює, а темна хата тихенько постогнує: десь у димарі кублиться невгомонний вітрисько, що забрався туди переночувати та все ніяк не вмоститься, все не зігріється: тремтить, бідолаха, посвистує в порожній кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу.

«Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, — невесело жартує Василь, роздягаючись. — Пробач, дорогий госте, що в печі не топлено, що їсти не зварено: сам бачиш, як живемо…» Вітер ще трохи поскімлив-поскімлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрівся, сердега, Василь же ще довго холонув необігрітою душею, — лежав голічерева, підклавши руки під голову, світив у низеньку стелю тоскними очима, і широкі необласкані груди його аж боліли по жіночій голівці — по теплій щоці, гарячих устах, шовковистій косі. Хай би спала оце зараз у нього на грудях — не поворухнувся б, не дихнув би до самісінького ранку.