І будуть люди

І чи то ота прикрість у повіткомі, чи оці нічні важкі роздуми, тільки Василь щось із тиждень ходив сам не свій: так, ніби заспаний, ніби хворий, і все супився та ховав очі, розмовляючи з людьми. «Таки добре влетіло йому за Гайдука!» — догадувались у селі, й одних чутка ця повнила радістю, а інших злостила: «Гайдук же перший до нього поліз, то це, виходить, тобі на голову накладуть, а ти й обтертись не смій! Видать, нова влада не дуже розбирається, що й до чого»."

"Сам же Гайдук не приховував свого невдоволення. Отак! Ворон воронові ока не вийме! Пішов у повіт та й повернувся собі, непокараний.

Ніби його, Гайдуків, зуб нічого й не вартий. От вам, людоньки добрі, яка нова власть, осьдечки її правда! Мало того, що останню зернину з двору метуть, щоб нагодувати отой пролетаріат ненажерливий, та іще й морду безкарно товчуть! Одна тепер тільки й лишилася надія, що на господа бога. Як бог за нас не заступиться та не покарає отого волоцюгу, тоді вже хіба що до страшного суду нам ждати!

Іще щось додав старий до отієї гнівної своєї мови, а може, й не сказав — тільки подумав, так хіба ж від чортячих людей з чимось сховаєшся! І одного пізнього вечора, повернувшись додому з сільради, застав Ганжа біля своєї хати Приходька Івана.

Комнезамож Іван мав невелику сімейку: жінку і дванадцять дітей. Обсіявся ними, як дрібним маком: ще не встигне одне сп’ястися на ноги, а вже друге виглядає з колиски, галченям роззявляє голодного рота.

— Бог-дав, — пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.

— Бог, то бог, але й ти, Іване, добре, видать, підпрягався до бога! — сміялися дядьки.

— Е, що ви таке кажете — до чого тут Іван! — заперечували інші.

— Ми, слава богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така…

— А до чого тут, сусіде, Хведора!

— А до того, сусіде, що в неї натура особенна…

Дядьки собі сміялися, а Іван не дуже зважав на ті людські насміхи: хай сміються собі на здоров’я, з посміху люди бувають; а от підростуть сини, та виведе він аж дванадцять ораликів у поле, тоді подивимося, дорогі сусідоньки, кого завидки гризтимуть!

— Та де ж ти, Іване, тієї землиці настачишся? Дванадцять синів — то ж дванадцять господарів!

— І земля буде, — не піддавався Іван.

 — То колись, за царя, росли б мої жебраками, а тепер — го-го!.. Тепер — наша властя: вона моїх синів у обиду не дасть.

Приходьченки росли дружні та заповзяті: горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, — ти їх одним кулаком, а вони тебе — двадцятьма. Навіть передостаннє (найменший ще в колисці), виставивши з-під коротенької сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту — ткнути і своїм кулачком.

Щонеділі вела їх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках.