І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
"
"— І чого мені так не поталанило в житті, Василю? — далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника. — В людей жінки як жінки, а в мене — чортяка з рогами! Я їй — стрижене, вона мені — кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить… Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!
— А може, й не знала, — в’яло заперечив Ганжа, — може, й не нарошне.
— Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!
— Ну, й що, помогло?
— Як мертвому кадило, — махнув рукою Іван.
— Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?
— Де ж у ката не приніс! — аж розсердився Іван. — Шматок сала на стіл поклав. Та він все одно не схотів. «Я, — каже, — голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гігіколог я». Та й випхав мене із моїм зубом надвір… Спасибі, хоч сало віддав… Василю, а гігіколог — це не по кобилячій часті?
— Може, й по кобилячій, — байдуже озвався Василь.
— Ех, дурна ж голова — не спитав! — забідкався Іван.
— Що в тебе — кобила захворіла?
— Та, слава богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!
Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:
— Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема чи розпорядження таке вийшло?
— Мабуть, що розпорядження, — вперше посміхнувся Василь.
— Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузенця того, ну, їй-богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й — стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй… Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості,— зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. — А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?
— Скоро буде, Іване, — пообіцяв Ганжа.
— Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі,— ремствував далі Іван. — Був я оце в Хоролівці думав нову косу купити, так де там — і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся бога, — кажу, — хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..











