І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». — «Щоб же вони зімкнулися, — кажу їм, — та на ваших шиях!..» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів…
— Будуть і коси… Все буде, Іване, дай тільки час.
— Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, — обізвався Іван. — Воно б уже й так можна було жити потроху… Війни, слава богу, немає, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.
— Думають, Іване, думають, — пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. — І не тільки думають — готують новий закон… — Якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. — З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено, здав, а що лишилося — роби, що хочеш: чи на базар, чи сам поїж…
— Твоїми вустами, Василю, та мед пити…
— Ну, давай уже, Іване, лягати, — перебив Приходька Ганжа. — Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.
— А як підпалять?
— Та й біс із ним! — озвався байдуже Ганжа. — Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?
— То, мо' ще я постережу надворі?
— А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.
— Воно так, — погодився Іван та й почав роззуватися — лаштуватися до сну…
Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами. І Василь, щоразу покидаючи її раннім ранком, боровся із спокусою поплескати долонею по стіні: так-то, брате, видать, нас і вогонь не бере!
А загорітись-таки мусило.
"Василь стояв серед двору, простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно було за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, що металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата.











