І будуть люди

Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь — величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки — змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша — затужили як над покійником, — Василь не чув і не бачив нічого.

Аж тоді, коли на двір увірвалися захекані комнезаможі — хто охляп на коні, хто пішки, та й метнулися з відрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив їх і похмуро сказав:

— Рятуйте сусідські хати. Моя вже і так догорить.

Коли ж хата догоріла, Василь сів просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишені — пішов із двору. І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота — на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків — здоровенний парубійко з розкудланою чуприною.

Цитьнув на пса, сердито спитав у сіріючу темряву:

— Кого там лиха година носить?

— Де батько?

Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:

— Їх нема вдома!

— Де ж він?

— Поїхали на маслобойку!

— Давно поїхав?

— Ще звечора.

Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі — вздовж темної вулиці, що наче вимерла — затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.

Всією спиною відчував Ганжа сторожкі оті очі, що пильнували за ним, ладні, однак, відразу ж щезнути, щоб тільки він їх не помітив. «І отак зроду-віку: позалізають у шпарки та й витикаються звідти слимаками — і я не я, і хата не моя! Ти, сусіде, хоч пробі кричи, аби моя хата не горіла… І в цьому — вся наша біда, наше прокляття. Бач, з кожного вікна виглядають, — знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моїм… отак бачили й отого палія… А спробуй-но спитати — умре, а не скаже… От і роби людям добро!» — з гіркою образою закінчив Ганжа, та відразу ж обпік спогад про те, як влетіли комнезаможі на його двір — немов не на пожежу, на смертний бій прилетіли! — і як Максим не спав — чатував на нього під хатою з Івасютиною гвинтівкою в задубілих руках, і як ночували три ночі в нього, аж поки він сказав: годі.