І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь — величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки — змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша — затужили як над покійником, — Василь не чув і не бачив нічого.
— Рятуйте сусідські хати. Моя вже і так догорить.
Коли ж хата догоріла, Василь сів просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишені — пішов із двору. І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота — на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків — здоровенний парубійко з розкудланою чуприною.
— Кого там лиха година носить?
— Де батько?
Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:
— Їх нема вдома!
— Де ж він?
— Поїхали на маслобойку!
— Давно поїхав?
— Ще звечора.
Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі — вздовж темної вулиці, що наче вимерла — затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.











