І будуть люди

Хтось її обмиє й одягне у чисте, хтось покладе в домовину й понесе на кладовище, хтось скине шапку, а може, й утре нишком сльозу, бо зроду-віку в селі ніхто не здумав би танцювати над покійником, яким би ворогом він тобі не був за життя, — тяжкий то, смертний гріх! Хтось проведе її в останню дорогу, кинувши жменю мерзлої глини на віко труни, тільки не проводжатиме син…

Залишав свою мертву матір людям — не хотів тільки лишати їм нічого із добра: ні хати, ні повітки, ані сараю. При одній думці про те, що тут поселиться голодранець, його починала тіпати люта пропасниця.

Опівночі взяв на руки застигле, легеньке, як трісочка, материне тіло, виніс із хати. Поклав посеред двору, підстеливши під неї татового кожуха (щоб він не дістався нікому, поодривав рукави, та ще й порізав поли), а під голови підмостив подушку, укрив рядном. І лежала мати посеред широкої снігової постелі непорушна, загадково мовчазна, наче знала щось таке, чого не дано було знати всім живим. І дивилася пильно у небо, вже не помічаючи рідного сина. Дивилася так невідривно, немов виглядала тих ангелів, що мали прилетіть по її змучену душу та й забрати з собою, понести на всіяних зорями крилах до далекого раю, де нема ні печалі, ні сліз…

А тим часом її син, зодягнений в отой кожушок, на чужому, не нашому хутрі, порався біля хати, сараю і клуні, закладаючи в стріхи коробки з сірчаними гнотами та порохом.

Доки тлітимуть оті гноти, Микола пройде не один десяток кілометрів. І постукає в темне вікно, і передасть отцю Діодорію уклін від його старшого сина, який ще в дев'ятсот двадцятому втік разом із білополяками, аж тоді загориться порох, і червоні розбуркані півні здичавіло вирвуться на волю. Обсядуть враз і хату, і клуню, й сарай, замахають, залопотять полум'яними крилами, червоними відблисками скрасять двір і стару Гайдучиху посеред нього…

На ранок тільки чорний комин та дотліваючі головешки лишилися там, де стояли будови. А селом поповзла, пов'юнилася від хати до хати тривожна чутка, що то Микола спалив свою хату. І скажіть же: ніхто не бачив, не міг ніяк бачити молодого Гайдученка, а от наче нюхом почули. І незабаром непевна чутка обросла переконливими деталями. Хтось наче бачив, як виходив уночі Микола із хати, а одна молодиця клялася й божилася, що на власні очі виділа, як Гайдуків син ворожив із вогнем під стріхою.

— От вам хрест святий: так би, як оце вас зараз, бачила! На коні, страшний та розпатланий, а очима так злющі іскри і креше! Так і креше! І ще десятеро з ним…

— То він не сам був?

— Та кажу ж, з цілою бандою!

Отакими «правдивими» деталями, їй-богу ж, на власні очі баченими, обросла ота чутка.

III

Пізньої весни, коли в поблідлому небі гасли натомлені зорі, до отця Діодорія знову постукав несподіваний гість.