І будуть люди

Микола сидів край столу з мокрим, прилизаним волоссям, з темними плямами на комірі (видно, хлюпав аж на шию), вже начеб не такий зморений. Діодорій примостився поруч, посмикав ріденьку борідку, з погано прихованим неспокоєм запитав:

— Як же там Леонід?

— Живе, батюшко, — паном. Дай бог кожному таке життя!

— Паном… — потішено повторив о. Діодорій, і завжди суворі очі його на якусь мить втратили гострий свій полиск, а обличчя якось аж пом’якшало, наче відтануло, і навіть сухі, міцно стулені губи не здавались уже такими закам’янілими. — Матушко, ти чуєш? — звернувся він до дружини, що як ввійшла, як припала до одвірка, так і не могла одірватись: затрусилася тілом, затремтіла обличчям, і вже перші сльозини покотилися по щоках до скорботно розтуленого рота.

 — Чуєш, матушко, наш Льоня там паном живе!

— Господи… господи… — схлипувала матушка, доки о. Діодорій не нагримав на неї:

— Ну, годі тобі!.. Не гріши перед богом! Радіти треба, а не плакати!

Звівшись, урочистим хрестом осінив себе перед образом спасителя, що висів над лампадою, закутий у золото:

— Спасибі тобі, що не одвернувся од нашого сина!.

. — І вже до матушки: — Дивись: нікому ні слова!.. Приготуй поїсти.

І поки матушка, все ще схлипуючи, торохкотіла посудом, лаштуючи на стіл, доки розпалювала в печі та підігрівала вчорашню печеню, отець Діодорій нетерпляче допитувався, чи довго іще ждать визволителів. Бо немає вже духу, несила більше терпіти! Каламутною хвилею котиться поругання віри Христової: скидаються святі хрести й дзвони, руйнуються церкви. Там, де нещодавно були святі олтарі, де висіли ікони, комсомолія розвішує свої безбожницькі гасла, горлає богопротивні пісні, показує богохульські вистави…

Отець Діодорій вже не може всидіти.

Бігає по світлиці, роздмухує на худющих щоках червоні плями, розмахує руками:

— Содом і Гоморра на нашій землі! Содом і Гоморра!.. Де ж той святий меч, що поразить оцю п’ятиконечну гідру, спопелить її вщент, щоб на крові й попелі проросли свіжі паростки віри? Чого вони там ждуть, чого зволікають?.. Чи хочуть діждатися, щоб од нас не лишилося й сліду?..

Нависнув над Гайдученком невмолимим та грізним знаком питання, чекаючи відповіді. Дихав часто і важко, пік нещадно вимогливим поглядом.

Микола відповідав так, як його вчили. Посилався на складність міжнародного стану, на внутрішні ускладнення в тій країні, з якої прийшов…

— А, що вони можуть! — зневажливо перебив його о. Діодорій та й знову почав ходити по кімнаті, сердито і збуджено розмахуючи руками: — Сеймики, ляхи… Та вони зроду-віку самі собі не могли дати ради, а ми од них щось сподіваємось! Англія… Франція… От де наша надія! Лорд Керзон — от де наш месія!..

— Буде і Англія, буде і Франція, — намагався заспокоїти його Микола.