І будуть люди

Цього разу стукати довелося недовго: тільки торкнувся рукою спітнілої шибки, як по той бік з'явилося сіре обличчя. Хитнуло мовчазно бородою: йди до дверей, зараз одчиню! Гайдук аж посміхнувся про себе на оту поквапливість, бо здогадувався, що примушує о. Діодорія так прудко бігти до дверей.

— Не бачив ніхто? — господар замість привітання.

— Не бійтесь, ніхто, — відповів йому в тон Микола, ступаючи в чорне провалля сіней. — А якби хто й побачив, то більше йому вже не довелося б бачити!

— Слава богу, слава богу… — шепотів полегшено о. Діодорій, ведучи гостя до світлиці.

Йшов за молодим Гайдученком, на голову вищий од нього, кістлявий, худий, ніс у темних, захованих під високі надбрів'я очах до кінця нерозвіяні рештки неспокою. Як тільки зайшли до світлиці, причинив двері, похапливо опустив штори на вікнах; аж тоді засвітив лампу. Та й то повернув коліщатко так, аби світленький язичок ледь виглядав із своєї нірки. І тривога господаря мимоволі передалася гостеві:"

"— Що, може, приходили? — пошепки запитав він, впиваючись поглядом в о. Діодорія.

— Та поки що бог милував, — так само тихо відповів о.

Діодорій. — А в сусідньому селі минулого тижня взяли отця Миколая…

— Він зна що про мене? — стривожено перебив Микола.

— Я з ним не встиг поговорити.

— Значить, не знає?

— Та кажу ж, не встиг!

— Ну, то ваше щастя, що не встигли! А то б уже і за вами прийшли… — І по хвилинній паузі, вже іншим, байдужішим тоном: — За віщо ж його посадили?

— Наче дізналися, що син у білій армії був…

— Ну, про вашого не взнають, — заспокоїв його Гайдук.

— Дай боже… дай боже… — захрестився о. Діодорій.

Помітив пом’ятий, запилений одяг молодого Гайдученка, чоботи, поруділі від пилюги, і туго набехканий мішок, що відтягував плечі, заметушився, запрошуючи сідати.

— Всю ніч ішов, притомився, — признався Микола, з полегкістю вивільняючись од мішка. Поворушив онімілими плечима, провів долонею по неголеному, немовби покритому сірою плівкою обличчю, охриплим голосом попросив: — Мені б умитися…

Доки вмивався, хлюпочучи водою та відпирскуючись, як зморений кінь, отець Діодорій пішов будити матушку: треба ж нагодувати гостя з дороги!

— Га?.. Хто?.

. — все не могла вигребтись, матушка із міцного передранкового сну, що кублився на широкому ліжкові поміж ковдрами, перинами та подушками. — Який гість?

— Та той же, від Льоні,— сердито сичав о. Діодорій, торсаючи матушку за драглисте плече. — Ти встанеш сьогодні чи ні?!

Зачувши про сина, матушка схопилася з ліжка. Вона так і побігла б до Гайдученка — простоволоса, в самій сорочці, аби не чоловік.

— Хоч накинь щось на себе… Та кучми підбери! Не бійсь, не втече! — І важко почовгав назад, у світлицю.