І будуть люди

— А то пішли б підвечеряти…

Лікар стримано подякував, зняв окуляри, став протирати їх хустиною, короткозоро мружачи очі на дядьків, що схвально приглядалися до нього: сподобався тим, що не пробіг відразу до сільбуду, притискаючи «портфелю» так, мов боявся, що її в нього відберуть, а привітався, зупинився коло них. Одразу видно, що порядна людина. Постояли, погомоніли про погоду, про види на врожай, про те, як там у місті живеться, та й рушили гуртом до сільбуду: кожен хотів пройти разом із «дох-туром». Навалилися так, що замало двері з одвірком не втаскали досередини.

У кіномеханіка, який провіряв, хто з квитком, а хто — ні, аж очі рогом полізли.

— Тю на вас! Та куди претесь — усім місця вистачить!..

Не слухали. Перли прямо на нього, доки не завертіли, як тріску, та й не втаскали досередини. Тоді механік, лаючись, став пробиватися до кіноапарата, котрий стояв на столі в кінці залу: боявся, що й апарат перекинуть.

Там уже товклися парубки — добровольці крутити динамо. Відштовхуючи один одного, хапалися за відполіровану тисячами долонь ручку:

— Я крутитиму!

— Ні, я!

(Бо хто крутитиме, той і безплатно кіно дивитиметься).

Механік одібрав чотирьох найздоровіших, скомандував:

— Починай!

Парубок шпарко заходився крутити: працьовитим джмелем загуділа динамка, і під стелею, розжарюючи тоненькі дротинки, загорілася електрична лампочка. Всі враз замовкли, задерли догори голови, роздивляючись дивовижну лампочку, а Ганжа звівся за столом, що стояв на сцені, голосно сказав:

— Товариші! Дозвольте надати слово лекторові із району товаришеві Довбишенкові.

— Просимо!

— Хай говорить!

— Як є що сказати, то чого ж не послухати…

Слухали уважно — звикли ж одмалку поважати працю, якою б вона не була.

Та й у церкві ж привчилися: поки батюшка кажуть проповідь — ані пари з вуст! Хіба що кашляне хто в кулак. Та й то делікатно, тихенько, аби й сусід не почув.

Тому, коли дехто з парубків пробував під час лекції зареготати, відразу ж діставав кулаком по потилиці: а не іржи жеребцем, це тобі не на вулиці! І парубок, клацнувши зубами, ковтав язика.

Після лекції було й кіно…

Виходили з сільбуду — не поспішали по домівках. Смалили цигарки, розмовляли, спостерігали, як кіномеханік з парубками вантажив оту всю хитромудру штукенцію на воза.

Почали розходитися аж тоді, коли провели кіномеханіка, що поїхав до району:

— Спасибі вам!

— Ви ж приїжджайте іще!

— Приїду!.. Скоро приїду!"

"Володя повів лікаря до себе додому. Хоч вечір і вдався на славу (не доведеться червоніти перед товаришем Гінзбургом!), однак для того, щоб відчувати себе зовсім щасливим, йому не вистачало Марійки. Виглядав її, чекав, а вона не прийшла. Хоч іще позавчора домовлялися під старенькою клунею: «Прийдеш?..