І будуть люди

— Максиме, ти ж хоч поїж на дорогу, — застогнала мати.

— Та поїм. Ви краще спіть!

— Та не спіши, не надривай серце… Дорога ж не близька… І де ця хвороба взялась на мою голову!

Вона дихала важко, із хрипом, Володя, щоб хоч трохи підбадьорити її, веселенько сказав:

— Нічого, мамо, скоро видужаєте! Ось принесу вам ліки — враз поправитесь!

— Дай боже, сину… Ти ж дивись, не продешеви: розузнай, яка ціна, а тоді вже продавай.

— Не продешевлю, не бійтесь.

— То йди вже, сину, хай тобі бог помагає!

Запроторивши кабанчика у мішок, вийшов за ворота.

Трохи постояв, вагаючись, яку обрати дорогу: спуститися прямо в село чи взяти праворуч. Через село ближче, вибереться прямо на гостинець, що веде до Хоролівки, зате коли взяти праворуч, то можна заскочити й до Марусі. «Піду праворуч», — вирішив Володя.

Йшов босяком, черевики ніс у мішку, щоб не запилилися та не так швидко зношувались. Як добереться до Хоролівки, отоді й взує. В черевиках же, щоб не дістав кабанчик, окраєць хліба, шмат сала та півдесятка яблук — харч на весь день.

Степ прийняв його у своє таємниче лоно, дихнув у лице темним волом.

Хліба стояли непорушно і сонно, і не було їм кінця-краю: розлилися до самого неба. Та й небо покрили, звисаючи донизу важкими, дозрілими колосками. Лише вряди-годи перестиглою зерниною зірветься зірка, шасне донизу, впаде десь на землю. І всім оцим хлібам — і земним, і небесним — снилися, мабуть, уже коси й серпи, чоловічі й жіночі руки, широкі брилі та білі хустини, гарби й вози з піднятими голоблями. Снився переспів мантачок, веселі голоси, важке гупання ціпів і скреготання барабанів у молотарках, великі невтомні крила вітряків та водяні колеса млинів, шурхіт білого борошна, що сиплеться з лотків у мішки та чували. І як вінець усіх снів, як цариця усіх сновидінь — запашна, пухка паляниця, що сяє білим сонцем посеред святкового столу, на найпочеснішому місці, і потріскані, просмаглі вуста господаря хати, який побожно цілує її перед тим, як розрізати…"

"Володя й незчувся, як перед ним виріс знайомий двір, мовби виринув із-під землі. Поклавши мішок із кабанчиком під тином, тихенько підійшов до вікна, за яким спала Маруся.

Постукав у шибку:

— Марусю!.. Марусю!..

По той бік замість Марусиного випливло вусате обличчя. Розплющуючи об шибку носа, придивилося (Володя так і обмер), запитало погрозливо:

— Яка там трясця кличе Марусю?! От вийду із хати, я тобі дам Марусі!..

Обличчя зникло, а Володя мерщій до клуні в затінок.

Ось тихенько клацнула клямка, відхилилися двері — тоненька дівоча постать вислизнула з хати, швиденько метнулася через двір, прямо до клуні.