І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
І так їй приївся отой голосний шепіт, що вже й вона почала благати бога: «Та прости його вже, боже, а то він замучить і тебе, і мене!»
В неділю поїхав до церкви: висповідався, дістав відпущення гріхів й іншою людиною повернувся додому: очі просвітлені, голос смиренний, чоло проясніле — хоч зразу у рай! Ходив по хаті, тоненьким голоском співав псалми, зворушено поглядав на ікони. І Таня, дивлячись на нього, вперше подумала… ні, не подумала — всією істотою відчула, що не зможе більше жити з Оксеном. З оцим чоловіком, який чужий за нею прийшов, чужий її взяв, чужий з нею жив, чужий проведе і в могилу, якщо вона лишиться в нього.
Федько пробув на хуторі якусь годину. Та й то більше прикладав мокрий рушник до опухлого синього носа («Ти понімаєш: кінь спіткнувся, я хитнувся та носом об коліно!..»), аніж розмовляв із сестрою. Та й не можна було розказати братові все, що мала на серці: Оксен не відходив ані на крок, наче відчував, що дружина хоче поскаржитися на нього.
Коли проводила Федька до воріт (Оксен і тут плентав поруч, запрошуючи в гості), коли поклала йому на плечі руки, такими очима подивилась, що брат, розкумекавши, що тут щось не те, сказав:
— Ану, проведи мене, Танюхо, до битого шляху! — І вже до Оксена, що занепокоєно тупцявся коло них: — Не бійсь, дорогенький зятьок, не завезу твою жіночку за тридев’ять земель!
Таня сиділа позаду брата на дрожках, розповідала йому все.
Федько похмуро слухав. Раптом потягнув за віжки, став розвертати жеребця.
— Федь, ти куди?
— За Андрійком, — не оглядаючись, відповів Федько. — Наб’ю отому гадові морду, заберемо Андрійка та й відвезу вас до мами.
— Федю, постій! — злякалася Таня. — Я не можу так, Федю!
Той, не слухаючи її, уперіщив жеребця батогом, Таня зіскочила з дрожок, мало не впала:
— Я не поїду з тобою.
Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом:
— Сідай, кажу! Ну!..
— Не сяду!
— Брешеш, сядеш!..
Кинув батіг, підскочив до неї, вхопив за плечі, трусонув — в Тані мало голова не злетіла з плечей.
— Зробиш, як я кажу!..
Таня орала землю ногами, видиралася з рук. Коли він посадив-таки на тверді голі дошки, вона знову зіскочила:
— Не поїду!
— Ну, як знаєш, просити не буду, — охолов враз Федько.
— Прощай, — мовила Таня крізь сльози. — Прощай… Цілуй Олесю, Івасика і… і маму… — Та й пішла спотикаючись у бік хутора.
— Таню, зажди!
Наздогнав, ласкаво взяв її за руку:
— Ну, скажи, чому не хочеш, щоб я забрав тебе із собою?
— Федю, ти зрозумій: не можу я зараз!.. В нього стільки роботи, він день і ніч не спить, — все на полі й на полі… Хто ж дасть усьому лад, як я поїду?..











