І будуть люди

Хай упораємось, отоді я сама піду од нього. А так мене совість замучить, Федю!

— Ех ти, совіслива! — мовив Федько та й обійняв Таню за плечі.— На тобі, на отакій, довіку верхи їздитимуть.

— Що ж робити, такою вродилась.

— Ну, гаразд… Обіцяй тільки, як будуть непереливки, так і написати листа. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Поцілувавши сестру, Федько скочив на дрожки, поїхав. А Таня ще довго стояла і дивилася йому вслід.

…Покинула Таня Оксена аж наприкінці жовтня, коли дерева скинули листя, а поля дихали глибокою осінню. Покинула після одного випадку, що перевернув їй душу, поклав край всім ваганням та роздумам.

Сталося це в неділю, увечері. Оксен сів до столу з біблією в руках."

"Коли Оксен узяв біблію, в Тані похололо в грудях, тривожно забилося серце: пригадала оту чисту сторінку, що її вирізала, готуючись до уроків з Ганниними близнятами. Оту саму сторінку, на якій вивела перші літери, аби навчати дітей письму. А Оксен, відкашлявшись, з побожно просвітленим обличчям розкрив важку палітурку і закляк, дивлячись туди, де мала бути цупка, біла, незаймано чиста сторінка. Потім поклав книгу на стіл і грізно запитав:

— Хто вчинив оце богохульство? — В нього аж руки трусилися від ледь стримуваної люті.

— Альошко — ти?

Вийшов з-за столу і до Альошки, що, нічого не знаючи, лякливо втягнув голову в плечі, затуляючись руками.

— Не чіпай хлопця. Листок вирізала я.

Таня сама була здивована тим, як спокійно вимовила оці слова.

— Ти?! — Вражений Оксен повернувся до Тані, все ще, видно, не вірячи почутому. — Ти вирізала?

— Я.

Він обводить поглядом присутніх, наче кличе їх у свідки. Закликає у свідки й богів та святих, що зараз всі на його боці й осудливо, гнівно, невмолимо печуть Таню ненависними поглядами.

— Навіщо ти це зробила?

В Оксенових очах — суворість, гнів. І Таня, відчуваючи за собою провину, враз наче меншає.

— Я… Мені потрібно було… — белькоче вона, боячись, що Оксен її зараз ударить. — Я писала літери для Ганниних дітей…

— Ти підняла руку на бога! — вигукує Оксен. Він раптово блідне і, розмахнувшись, щосили б’є важкою долонею Таню по щоці.

Іскри посипалися Тані з очей, дзвін розколов навпіл голову! Вона відлетіла набік, вдарилася плечем об стіну, ледь втрималась на ногах.

Ухопилася за щоку рукою, наче боялася, що лице в неї зараз спалахне, безтямно дивилася на Оксена, який стояв, важко дихаючи. І тут серед мертвої тиші їй ударив у серце відчайдушний дитячий крик:

— Ой мамонько!..

Андрійко підбіг до неї, обхопив рученятами її коліна, припав личком до спідниці. До Тані поволі верталася свідомість. Одірвала руку од щоки, що горіла вогнем, нахилилася, взяла сина на руки, мовчки вийшла через сіни в іншу кімнату. Тільки тут, на самоті із самою собою, дала волю сльозам.