І будуть люди

Ходила з кутка в куток, зацитькувала Андрійка, а сльози лилися й лилися. Важкі, пекучі, образливі.

Щока боліла все дужче і дужче, та ще більше боліло їй те, як він посмів ударити. І ще більше боліло оте, як вона стояла перед ним і щось белькотіла, намагаючись виправдатись. Боже, як вона ненавиділа зараз себе за оте боягузтво!..

В той вечір вона вперше не лягла в одну постіль із чоловіком. До кімнати заходив Альошка, тихенько, не дивлячись на мачуху, передавав:

— Казали тато, щоб ви йшли уже спати.

— Передай татові, що я нікуди звідси не піду.

Альошка постояв-постояв та й вийшов.

За якийсь час знов одчинилися двері — на порозі виріс Іван:

— Йдіть уже до тієї хати, а ми з Альошкою будем тут стелитись…

— Залиште мене в спокої,— сказала Таня, з ненавистю дивлячись на Йвана. — Ви що, мало іще потерзали мене?

— Хто вас терзає!

— Я буду спати тут… А якщо вам і цього місця жалко, то я візьму Андрійка і піду на село…

Іван здвигнув плечима, вийшов геть.

Другого дня, скориставшись тим, що Оксен поїхав із синами у поле, позбирала свій та Андрійків одяг, ув’язала в ряднину. Тоді сіла до столу, похапцем написала записку Оксенові.

Хай не жде її, хай залишить в спокої — вона нізащо не повернеться до нього. Нізащо!.. Залишає його тому, що не може більше з ним жити. Бо ніколи не любила його, не любить та й не полюбить…

Вже за ворітьми згадала, що кинула відчиненими двері в хату. Хотіла було вернутися, зачинити, але передумала: їй тепер все одно. Чужа хата, чужий двір, чуже раз і назавжди відкраяне життя: що їй до нього! Отак із вузлом за плечима, тримаючи Андрійка за руку, прийшла до Соловейків просити, щоб одвезли в Хоролівку. Стала на порозі, вже й не рада, що зайшла: за столом поміж Ониськом та Ганною сиділа товаришка Ольга.

Ганна як побачила Таню, так і схопилась із-за столу, так долонями й сплеснула:

— Боже, що сталося? Чи не вигнали оті захребетники?

— Ніхто мене не виганяв, — заперечила втомлено Таня. — Я сама пішла… — І, щоб уникнути зайвих розпитувань, відразу ж до Ониська: — Ви не могли б відвезти у Хоролівку?

Онисько став зводитись, щоб іти запрягати коня, але тут у розмову втрутилася товаришка Ольга:

— Почекайте, Ониську, встигнете. А ви, Таню, сідайте та поговоримо.

— Ага, сідайте, сідайте, в ногах правди немає! — підхопила Ганна.

І Таня й незчулася, як вузол опинився на лаві, а вона біля товаришки Ольги.

— Ми, Таню, говорили саме про вас…

— Еге, про вас, Таню, про вас, — стверджує Ганна. — Ониську, та чого ж бо ти мовчиш? Скажи ж і ти, що говорили про них!

Онисько всміхається приязно і киває головою, що повинно було означати: а таки говорили!

— Говорили от про що, — продовжує товаришка Ольга. — Що не погано було б, аби ви погодились учителювати в нашій школі.

— Еге ж, учителювати! — знову підхоплює Ганна.