І будуть люди

Підійшов до воза, виважив непорушне Василеве тіло:

— Ану, поможи!

Оксен узяв Василя за обм’яклі ноги, і, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по траві, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотіли востаннє відчути м’який дотик лугової землі.

Опустили наймита біля пенька — обличчям до неба. Зорі сіяли на нього тьмяне борошенце, сердитий місяць червоною діжею котився за небокрай, — не хотів навіть дивитися, що робитимуть оці люди, а Василь лежав, непорушний, міцно стуливши повіки на перемазаному землею і кров’ю обличчі. «Може, він мертвий?», — з острахом подумав Оксен. Відступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав:

—. Принеси води, — бо не хотів, щоб непритомний наймит нічого не бачив, не чув.

Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темній воді дрібненькі зірки, що тремтливими світлячками всіяли поверхню річки, повернувся назад.

— Лий!

Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того відразу ж затремтіли повіки, замерехтіли вузенькі щілинки очей.

— Живий! — не знати чому зрадів Оксен.

— Принеси ще! — наказав суворо батько.

Поки Оксен ще раз бігав по воду, Василь уже зовсім очуняв. Лежав на спині, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повітря.

— Лий і на груди.

Оксен вилив на груди.

— А тепер відійди — не мішай.

Свирид став біля наймита на коліна, наче збирався молитись, тихо запитав:"

"— Василю, ти чуєш мене?

Василь ворухнувся, застогнав, повів на Свирида за-, пухлими очима.

— Слухай сюди, — казав далі Свирид, і голос його з кожним словом міцнішав, наливався свинцевою ненавистю. — Ти вкрав у мене жінку — збезчестив мене перед усім світом, так і я ж змушу тебе каратися до самої смерті!.. Дай сюди руки!..

Взяв його за плечі, посадив обличчям до пенька, став стромляти його долоні до жадібно розтуленої пащеки, Василь мовчки виривався, звиваючись тілом, а Свирид, навалившись на нього, тримаючи наймитові руки так, щоб пальці були в щілині, закричав до сина:

— Вибивай клин!

Не пам’ятаючи себе, Оксен ухопив важкий колун, вдарив по клинові раз і вдруге. Чорною стрілою вилетіло залізо із страшної пащеки, дико закричав Василь.

Непритомного Василя вранці визволили люди, відвезли до лікарні в Хоролівку. Там йому відчикрижили розчавлені пальці, залишивши короткі кикоті з зацілілим великим і вказівним пальцем на правій руці: встиг Василь в останню секунду трохи висмикнути долоню.

А через тиждень Свирид ховав жінку, Оксен — мачуху, а Олеся — рідну матір.

Олена як зайшла до комори, так уже й не виходила з неї. Щоранку потемнілий Свирид приносив їсти: кусень хліба і кухоль води, допитувався, палячи жінку важким поглядом:

— Чия дитина — моя чи Василева?

Мачуха не відповідала.