І будуть люди

Вперто замикала вуста і вже не боялася дивитися Свиридові у вічі: в ту нещасну ніч вона позбулася страху перед немилим чоловіком, що досі сковував її, примушував покірно схиляти голову.

— Хто?.. Хто її батько?.. — хрипів з розпачливою люттю Свирид, підступаючи до невірної жони з кулаками. — Признавайся, бо отут і задушу!

Простягав до неї довгі, як у мавпи, ручища, розчепіривши гачкуваті пальці, але Олена навіть не ховала шиї, не затуляла долонями, тільки під ніжною білою шкірою починав стрибати беззахисний живчик та розширювались — темнішали зіниці її затятих очей. За всі роки нещасливого заміжжя, вічного страху і рабської залежності вона вперше відчула владу над чоловіком і тепер мстила йому оцим упертим мовчанням, мстила на шкоду собі, на шкоду дочці, на зло всьому світові, який так жорстоко поламав їй життя, поглумився над нею.

Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й боліло їй тепер: в неї було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цієї комори. Хіба міг Свирид простити їй зраду?

Тепер же вона бачила, як мучився він, і не мала до нього й краплини жалю. Щосили стискала вуста, на всі його погрози й благання мовчала, мовчала, мовчала. Тільки одного разу не витримала — кинула йому прямо в обличчя:

— Осоружний ти мені!.. Осоружний!..

Свирид відсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкі кулаки, а Олену наче прорвало: підступила до нього, безстрашна в гніві, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:

— Я зроду-віку тебе не любила!.. Ти мені завжди був бридкий, остогидлий!..

— Замовчи! — здавлено видушив із себе Свирид.

— Що — битимеш?.. — звузила палаючі очі Олена. — Бий — хоч убий, а я тебе, осоружного, терпіти не можу!.. Не тебе я любила, люблю і любитиму, поки й світ у моїх очах!..

— Замовчи! — закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’яніла від власної сміливості і тепер поспішала сказати йому все, що носила досі на серці, ховала від нього в душі.

— Дивись сюди… От перед богом святим клянуся, — перехрестилась урочисто Олена, — перед святою матір’ю божою — не ти мені чоловік, а Василь!..

З диким ревом метнувся до жінки Свирид, здушив її за шию, щосили вдарив у скроню — жінка впала, як підкошена.

Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скінчено: на підлозі лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, і конвульсивний дрож пробігав по його великому тілу.

Батька судили в Хоролівці — дали вісім років каторги. А невдовзі, вслід за Свиридом, поніс важкі кайдани і Василь: повернувшись з лікарні, він недовго носив невгамовану помсту. Вибрав ніч потемнішу та й пустив червоного півня під Івасютину стріху.

Згоріла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що ніч була тиха.