І будуть люди

Як його жінка? Слава богу, здорова. Як діти? Теж нівроку. Як дід? І дід не змінився, такий, як і був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так і є.

Батько питав, здавалося, тільки тому, що так годилося. Тільки вже тоді, як під’їхали до хутора, батько неспокійно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтіючий лан озимини:

— Наше?

— Наше.

— Зупини.

Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремінні віжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком підійшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозріваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтіли плечі, схилилася сива голова, і Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж зліз з фаетона, підійшов до батька. Свирид оглянувся на сина — гостро блиснули сльози на його очах, — знову, відвернувся і все гладив, гладив — не міг відірвати руки від чубатих голівок.

— Там нас і не підпускали до ланів, — тихо сказав він, і в горлі йому заклекотіло.

Вже як під’їжджали до хутора і виткнулися їм назустріч високі тополі та явори, зеленим прямокутником вишикувані довкола просторого двору, тихо спитав:

— Мачуху… де поховали?

— Біля матері.

— Їдь, сину, прямо на цвинтар.

Цвинтар розкинувся на високому пагорбі: утикав його хрестами, всіяв могилами. Одні хрести давно похилилися, інші стояли прямо, одні могили загубилися у високій траві, інші зеленіли довгастими скриньками, акуратно обкопані, обкладені дерном, усіяні квітами. Але всі вони: і старі, і нові, і прадавні, і свіжі — всі до одної здавались такими маленькими, наче тут ховали тільки дітей.

А може, І справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, — знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом — втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.

Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:

— Я сам.

— То я вас хоть зачекаю.

— Не треба… їдь, сину, додому, а я скоро прийду.

Син провів очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.

Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захід, а тато немов сам ліг на тому кладовищі. На столі холонула страва, Оксенова жінка — Варвара — нервово м’яла фартух, діти чекали, чекали на діда, що мав привезти гостинці, а потім ухопили по кусневі хліба та й майнули надвір, лише Олеся не відходила від вікна: тулилася до нього, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який він із виду.